2010.03.17 / Узагальнення розгляду районними судами міста Києва цивільних справ про виселення громадян з гуртожитків

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

УЗАГАЛЬНЕННЯ
розгляду районними судами міста Києва цивільних справ про виселення громадян з гуртожитків

Для проведення узагальнення з районних судів м. Києва надійшло 162 справи: з Печерського - 38 справ, Голосіївського - 48; Солом'янського - 36; Дарницького - 15; з Деснянського - 4; з Оболонського - 3; зі Святошинського - 13; з Дніпровського - 3; з Шевченківського - 4; з Подільського - 1 справа. По 36 справах позовні заяви про виселення осіб з гуртожитків залишені без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК - у зв'язку з повторною неявкою позивача у судове засідання та п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК - за заявою позивача. Жодна з ухвал районних судів про залишення позовної заяви без розгляду не оскаржувалася, що свідчить про вирішення цих спорів у позасудовому порядку. По чотирьох справах провадження закрите у зв'язку з відмовою позивача від позову, оскільки відповідач добровільно виселився із займаного житлового приміщення.

Основними причинами звернень, пов'язаних з виселенням з гуртожитку, є:

- виселення осіб, які ніколи не перебували у трудових відносинах з підприємством - власником гуртожитку, поселилися з порушенням встановленого порядку і проживали у гуртожитку на підставі договору оренди житла. Заявлені підстави виселення: у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди (38 позовні);

- виселення осіб, які ніколи не перебували у трудових відносинах з власником гуртожитку, поселились з порушенням встановленого порядку, тимчасово (32 позови);

- виселення осіб, які на законних підставах проживають у гуртожитку, але самоправно зайняли додаткові кімнати, з самоправно зайнятих житлових приміщень (18 позовів у Голосіївському районному суді);

- виселення у зв'язку з реконструкцією гуртожитку з наданням іншої жилої площі у гуртожитку (6 позовів).

Ухвалені районними судами рішення про виселення з гуртожитку за ст. 132 ЖК України осіб, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою але звільнились за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни, свідчать про те, що труднощів у застосуванні норм житлового законодавства при вирішенні таких справ немає. Всі вони, з урахуванням конкретних обставин справи та наданих сторонами доказів, вирішені правильно (справа N 2-419/08 за позовом УкрПДІ "Ресурс" до Р. Д. Грідіної; Дарницький районний суд).

Однак при вирішенні позовних вимог про виселення з гуртожитку осіб, які ніколи не перебували у трудових відносинах з підприємством - власником гуртожитку, поселились і проживали у гуртожитку на підставі договору оренди житла чи навіть без укладення такого договору, в переважній більшості були зареєстровані не в гуртожитку, а за іншою адресою, районні суди м. Києва, приймаючи практично по всіх цих справах рішення про виселення особи з гуртожитку, неоднаково застосовували норми матеріального права до цих правовідносин.

Предметом судового розгляду в Печерському районному суді було 28 справ за позовами закритого акціонерного товариства "Дослідний завод зварювального устаткування Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона" про виселення з адміністративно-побутового корпусу (фактично гуртожитку за паспортом будівлі на момент її вводу в експлуатацію) за адресою: вул. Саперне поле, 9-а, осіб, які займали кімнати у гуртожитку, в зв'язку із закінченням договору оренди цього житла. При подачі позовів ЗАТ "Дослідний завод зварювального устаткування Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона" в обґрунтування заявлених вимог зазначив, що відповідачі (у переважній більшості) звернулись до адміністрації підприємства із заявами про надання житла. Відповідного спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету підприємства про надання житла не було. Відповідачі поселились у гуртожиток за згодою адміністрації, тимчасово з укладенням договорів оренди житла або без укладення таких договорів. Доказів про те, що відповідачі зареєстровані у гуртожитку, в матеріалах цивільних справ немає.

На підтвердження заявлених вимог суду було надано: 1) пакет документів, що підтверджують право власності позивача на житло, в даному випадку адміністративно-побутовий корпус по вул. Саперне поле, 9-а (фактично гуртожиток), паспорт цього гуртожитку; 2) копію заяви відповідача про дозвіл на проживання; 3) копію укладеного між сторонами договору оренди, якщо такий договір укладався; 4) копії рахунків (квитанцій) по оплаті за житло з відміткою в графі: "Вид платежу" - оренда.

На підставі наданих матеріалів у переважній більшості (26 позовів) судом прийняте рішення про виселення відповідачів з гуртожитку без надання іншого житла як тимчасових мешканців або у зв'язку з закінченням терміну дії договору оренди. Рішення не оскаржувались у апеляційному порядку, набрали законної сили та виконані.

Відповідно до положень Глави 4 ЖК України єдиною підставою для вселення в гуртожиток є спеціальний ордер, який видається адміністрацією підприємства, установи, організації на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку (ст. 129 ЖК, п. 10 Розділу II Примірного положення про гуртожитки).

Враховуючи встановлені судом факти: поселення у гуртожиток без спеціального ордера, відсутність реєстрації у гуртожитку, закінчення строку дії договору оренди; ухвалені судом рішення про виселення таких мешканців з гуртожитку, по своїй суті, є правильними і не суперечать чинному законодавству. Однак за таких же обставин мали місце відмови в задоволенні позовів про виселення з тих мотивів, що особа поселилась у гуртожиток за згодою та з відома адміністрації підприємства в якості співробітника, зокрема відомчої міліції, і хоча спеціальний ордер для вселення в гуртожиток не видавався, відповідач набув право користування житловим приміщенням гуртожитку.

Вказані рішення були оскаржені власником гуртожитку в апеляційному порядку, скасовані судом апеляційної інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог про виселення з гуртожитку з тих підстав, що тривалість проживання відповідача у гуртожитку та його реєстрація не можуть бути прийняті в якості підстав для відмови в задоволенні позову, оскільки відповідач не був поселений у гуртожиток в установленому законом порядку (в якості працівника підприємства на підставі спеціального ордера). Рішення в касаційному порядку не оскаржувались.

Печерським районним судом м. Києва обґрунтовано відмовлено у виселенні з гуртожитку К., який був поселений у гуртожиток у лютому 1981 р. (до введення в дію ЖК УРСР 1983 р. та Примірного положення про гуртожитки) у зв'язку з перебуванням у трудових відносинах з підприємством - власником (балансоутримувачем) гуртожитку, тобто зареєстрований і проживає на законних підставах. (Додаток N 2, справа N 2-1495/08 за позовом ЗАТ "Дослідний завод зварювального устаткування Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона" до О. М. Карабань та ін.; Печерський районний суд).

Печерським районним судом також відмовлено в задоволенні позовів державного підприємства "Наш дім" про виселення з гуртожитку осіб, які проживали на підставі укладеного між власником гуртожитку та відповідачами договору про надання жилої площі у тимчасове користування (так заявлено в позові), а насправді поселені на підставі спеціальних ордерів. На підтвердження заявлених вимог суду було надано: 5) пакет документів, що підтверджують право державної власності на гуртожиток та право позивача на оперативне управління цим майном; 6) копію укладеного між позивачем та відповідачами договору про надання житлової площі у тимчасове користування; 7) копії приписів-попереджень про відсутність підстав для продовження договору про надання житла та наступне виселення. В заперечення заявлених позовних вимог відповідачем П. було надано рішення суду від 2007 р., яким встановлено, що він був у 2000 р. поселений у гуртожиток на підставі спеціального ордера N 164. Приймаючи у квітні 2009 року рішення про відмову в задоволенні позову про виселення П. з гуртожитку Печерський районний суд виходив не з встановлених рішенням суду обставин про вселення П. у гуртожиток на законних підставах, а керувався загальними положеннями ЦК України про найм (оренду). Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось. (Справа N 2-711/09 за позовом ДП "Наш дім" до Б. М. Прус; Печерський районний суд).

Святошинським районним судом м. Києва було відмовлено в задоволенні позову Київського технікуму залізничного транспорту Державної адміністрації залізничного транспорту України (державна установа) в задоволенні позову про виселення з гуртожитку Т., яка проживала на підставі строкового договору найму житлового приміщення. Підставою заявленого позову було закінчення строку дії договору. Суд відмовив в позові з посиланням на ч. 1 ст. 822 ЦК (помилково зазначивши у рішенні ч. 1 ст. 882 ЦК) і вважав договір укладеним на тих самих умовах та на той самий строк. Рішення оскаржене в апеляційному порядку і скасоване апеляційним судом з ухваленням нового рішення про виселення з гуртожитку, виходячи із загальних положень про договір та вимог ст. 825 ЦК про розірвання договору найму житла. В касаційному порядку рішення не оскаржувалось. (Справа N 2-942-1/08 за позовом Київського технікуму залізничного транспорту до М. Д. Тугай та ін.; Святошинський районний суд).

У випадку, коли гуртожиток перебуває у державній або комунальній власності при визначенні норм матеріального права відповідно до спірних правовідносин існує певна трудність у застосуванні при вирішенні позову про виселення осіб, які проживали на підставі договору оренди (договору про надання житлової площі у тимчасове користування), зокрема, положень Глави 59 ЦК України, що регулюють найм (оренду) житла. Відповідно до ч. 2 ст. 810 ЦК підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюється законом. Положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна", який регулює майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна (ст. 1 Закону), застосуванню до спірних правовідносин не підлягають, враховуючи також те, що відповідно до положень цього Закону орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності (ст. 2 Закону).

Таким чином, відносини, які виникають у зв'язку з наймом житла, що перебуває у державній або комунальній власності, регулюються Житловим кодексом та іншими актами житлового законодавства (ч. 1 ст. 3 ЖК). Глава 4 Житлового кодексу "Користування гуртожитками" не передбачає застосування до цих правовідносин положень ст. 61 - 68 ЖК, оскільки порядок надання жилої площі в гуртожитках підприємств, установ, організацій, користування цими гуртожитками та їх утримання встановлюється Примірним положенням про гуртожитки. Відповідно до п. 15 Примірного положення жила площа в гуртожитку не підлягає обміну, розділу, бронюванню і здачі в піднайом. Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що мешканці гуртожитку наймають жилу площу у підприємства, на якому вони працюють, тимчасово, на період роботи на умовах, визначених Главою 4 ЖК та Примірним положенням про гуртожитки.

Аналіз викладених норм у сукупності з фактичним обсягом правовідносин, які склались у сфері використання жилої площі в гуртожитках, свідчить про те, що в сучасних умовах учасники цивільних відносин у названій сфері вийшли за межі житлового законодавства і будують свої відносини виходячи із загальних засад цивільного законодавства.

Укладення договору оренди жилої площі у гуртожитку (договору про надання житлової площі у тимчасове користування) між підприємством - власником (балансоутримувачем) гуртожитку та особою, яка не перебуває у трудових відносинах з підприємством, не суперечить засадам цивільного законодавства про свободу договору (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК), однак, виходячи з положень ч. 1 ст. 203 ЦК, можна висловити думку про те, що такий правочин не є чинним, оскільки суперечить ЖК України.

Отже, при виселенні осіб, які проживають у гуртожитках, що належать до державної та комунальної власності, не на підставах, визначених Главою 4 ЖК України, а на підставі договорів оренди (договорів про надання житлової площі у тимчасове користування), слід виходити з того, що надання жилої площі було здійснено з порушенням діючого житлового законодавства, а тому не можна вважати, що особа проживає в гуртожитку на законних підставах, і ця особа підлягає виселенню із застосуванням ст. 127 - 129 ЖК України.

Положення ст. 825 - 826 ЦК при вирішенні таких спорів (коли гуртожиток перебуває у державній або комунальній власності) прямому застосовуванню не підлягають, можуть бути використані лише з посиланням на ст. 8 ЦК (аналогія закону).

Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" цю прогалину в житловому законодавстві не усунув. Так, відповідно до положень ст. 1 Закону сфера його дії поширюється на громадян, які на законних підставах тривалий час (не менше п'яти років) зареєстровані та фактично проживають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, та не мають іншого власного житла.

Забороняється виселення, переселення та відселений мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, без попереднього надання їм (їх сім'ям) іншого житла, придатного для постійного проживання людей, крім випадків, передбачених частиною другою ст. 19 Закону.

Визначення терміну "законні підстави" Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не містить.

Відповідно до ст. 129 ЖК єдиною підставою для вселення в гуртожиток є спеціальний ордер.

Отже, Закон України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" поширюється лише на громадян, які поселились у гуртожиток на підставі спеціального ордера. Крім того, поряд із реєстрацією Закон вимагає фактичного проживання громадянина у гуртожитку протягом не менше п'яти років.

Оскільки Закон не містить обмежень з цього приводу, зазначений п'ятирічний строк необхідно обчислювати з урахуванням часу реєстрації та фактичного проживання у гуртожитку до набрання чинності цим Законом. Однак постає питання, яким чином перевіряти обставини фактичного проживання і яким чином оцінювати надані суду позивачем в якості доказу непроживання відповідача акти про те, що особа не мешкає в гуртожитку з певного часу за підписом коменданта гуртожитку, сторожа, двірника, тобто осіб, які перебувають у трудових відносинах з позивачем.

Вважаємо, що при перевірці наведених обставин суду доцільно керуватися роз'ясненнями абзацу третього п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" N 2 від 12 квітня 1985 р., із наступними змінами, відповідно до яких на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Так задовольняючи позовні вимоги АТФ "Укргазбуд" до М. Солом'янський районний суд при встановленні обставин фактичного проживання відповідачів у гуртожитку поклав в основу рішення акти про те, що особа не проживає у гуртожитку, складені начальником ЖЕД комбінату комунальних підприємств АТФ "Укргазбуд" та вахтерами-прибиральницями (справа N 2-1254-1/09 за позовом АТФ "Укргазбуд" до В. Г. Мусій; Солом'янський районний суд).

На прикладі даної справи та справи N 2-419/08 слід звернути увагу на те, що досить часто поряд з вимогами про виселення заявляються вимоги про зняття з реєстрації чи скасування реєстрації у гуртожитку, і позивачами до участі в справі у якості відповідачів або третіх осіб залучаються районні управління ГУ МВС України в м. Києві (відділи громадянства і реєстрації).

В даному випадку АТФ "Укргазбуд" заявив вимоги до М. про виселення і, хоча ВГІРФО Солом'янського РУГУ був залучений до участі в справі в якості третьої особи, просив суд зобов'язати третю особу протягом семи днів з дня набрання рішенням суду законної сили зняти відповідача з реєстрації в гуртожитку. В порушення вимог ч. 6 ст. 130 ЦПК суд першої інстанції в ході попереднього судового засідання, яке відповідно до вимог процесуального закону проводиться з метою, зокрема, забезпечення правильного вирішення справи, не уточнив позовні вимоги АТФ "Укргазбуд" та не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. У ході розгляду справи позивач уточнив заявлені вимоги і, з посиланням на ті обставини, що відповідач ніколи не проживав за місцем реєстрації, залишив лише вимоги про зняття М. з реєстрації у гуртожитку. При вирішенні позовних вимог про зобов'язання ВГІРФО Солом'янського РУГУ МВС України в м. Києві зняти М. з реєстрації в гуртожитку суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, оскільки, по-перше, своїм рішенням зобов'язав не відповідача, а третю особу по справі вчинити певну дію, по-друге, при зобов'язанні вчинити дію не встановив наявність з боку ВГІРФО Солом'янського РУГУ МВС України в м. Києві порушень прав позивача у вигляді бездіяльності чи неправомірних дій.

Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що зняття особи з реєстраційного обліку проводиться компетентним (уповноваженим державою) органом, зокрема, на підставі рішення суду про виселення особи з житлового приміщення. У разі відмови компетентного органу здійснити зняття з реєстрації особи на підставі рішення суду такі дії оскаржуються в порядку, встановленому КАС України.

Таким чином, вимоги до відділів громадянства і реєстрації про зняття осіб з реєстраційного обліку не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства, оскільки рішення суду про виселення особи з займаного приміщення є самостійною підставою для зняття особи з реєстрації.

При вирішенні позовних вимог про виселення осіб, які ніколи не перебували у трудових відносинах з власником гуртожитку, поселилися з порушенням встановленого порядку, тобто не на підставі спеціального ордера, районні суди в якості підстав для виселення посилалися на положення ст. 98 ЖК України в частині виселення тимчасових мешканців без надання іншого житлового приміщення.

При вирішенні спорів даної категорії положення ст. 98 ЖК застосуванню не підлягають, оскільки, по-перше, не регулюють житлові правовідносини у сфері користування гуртожитками, по-друге, за своєю суттю житло у гуртожитках надавалось громадянам тимчасово, на період роботи або навчання, до забезпечення їх житлом відповідно до вимог Глави 1 Розділу III ЖК України.

Відповідно до вимог п. 44 Примірного положення про гуртожитки громадян, які самоправно зайняли жилу площу в гуртожитку, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Громадяни можуть бути виселені з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення також на підставах, передбачених частиною першою статті 116 Житлового кодексу Української РСР. Застосування до осіб, які проживають у гуртожитках положень ч. 3 ст. 116 ЖК, Примірне положення не передбачає. Крім того, правових підстав вважати осіб, які, хоча і поселилися в гуртожиток з порушенням встановленого порядку, але зареєстровані за цією адресою компетентним органом, такими, що самоправно зайняли житлову площу у гуртожитку, немає, а тому немає підстав виселяти їх ні за ч. 3 ст. 116 ЖК, ні за п. 44 Примірного положення про гуртожитки.

Також вважаємо за необхідне звернути увагу на застосування при вирішенні спорів даної категорії положень Глави 19 ЦК "Позовна давність". Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва за пропуском строку позовної давності було відмовлено в задоволенні позову про виселення особи, яка без відповідних правових підстав проживає в гуртожитку, поселилася за згодою мешканця в якості члена його сім'ї у 2003 р. Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Також Печерським районним судом було відмовлено в позові про виселення Д. з гуртожитку з наступних підстав. Відповідач, хоча і поселяйся в гуртожиток в якості працівника підприємства, однак не був поселений в установленому законом порядку (на підставі спеціального ордера). Згідно з наказом підприємства-позивача від 20 січня 2000 р. відповідач був звільнений за п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули без поважних причин. Оскільки з моменту звільнення до дати звернення до суду з позовом про виселення минуло вісім років, суд за заявою відповідача застосував загальну позовну давність у три роки та відмовив у задоволенні позову. Рішення суду оскаржувалося в апеляційному порядку, і суд апеляційної інстанції погодився з такою позицією та залишив рішення суду без змін. Рішення суду в касаційному порядку не оскаржувалося. Однак при вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що відповідач проживав у гуртожитку без законних підстав усі вісім років після звільнення, у тому числі три роки, які передували зверненню роботодавця - власника гуртожитку до суду.

Таким чином, при розгляді справ про виселення, зокрема з гуртожитків, слід мати на увазі, що вимоги власника про виселення з належного йому житлового приміщення є такими вимогами, коли сам зміст суб'єктивного права, що захищається в суді, виключає дію правил про позовну давність, а тому положення ст. 267 ЦК до цих правовідносин не застосовуються.

Відповідно до п. 2 Примірного положення про гуртожитки вони призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Переважна більшість позовів про виселення з гуртожитків осіб, проживання яких у гуртожитках не пов'язане з роботою або навчанням, і які поселились та проживали на підставі цивільно-правових угод, свідчить про те, що наданий час гуртожитки фактично втратили своє цільове призначення та використовуються їх власниками (балансоутримувачами) в якості майна, що здасться в оренду, а мешканцями - в якості найманого житла. За таких обставин положення Глави 4 ЖК України та Примірне положення про гуртожитки фактично не можуть регулювати правовідносини у цій сфері.